– Ця легенда не переводилася із давньої рівеньської на латианську4, – знову заговорив він. – Я читав її колись у молодості, коли навчався в колегіумі. Багато книжок читав, поки їх не спалили… Недивно, що окрім чуток ти нічого не чув. Ганьба…
Старий махнув рукою і зробив кілька ковтків. Здивовані його балакучістю, побратими витріщили очі, але переривати старого не наважилися. Хвиля чекав на продовження.
– А хай їм усім… – старий із гуркотом заземлив кухля на стіл. – За легендою, біля села Перехрестя, за маковим полем, стоїть магічний колодязь. Живе у ньому виконавець бажань, коханець і підданий Меімени Рати – королеви потойбіччя, – батько усіх бісівських істот, джин на ім’я Тхар чи Тар. Не пам’ятаю як вірно вимовляється. Бажання той Тар виконує одне. А за те добрий чоловік має стрибнути у колодязь, на місце джина, і три роки сидіти там, доки звільнений виконавець бажань буде жити серед людей у тілі прохача й втілювати у реальність його бажання. Ось така старезна легенда. Гарна на слух, але дивна на розсуд.
– Чому? – вперше прорізався високий голос середнього. Очі його, як і очі молодшого, не втрачали відвертого подиву.
– У всьому, Петре, у всьому. Якісь джини… Королеви потойбіччя… Та хай і так. Але уяви: забажає прохач жінок без міри. А виходить, сам Тар їх і буде три роки закоханками5 тішити. А ти, козаче, – сивий знов перевів погляд на Хвилю. – Чого питаєш? Перехрестя тут недалеко, та те село смертю тхне. І смертю не міфічною, а справжньою. Там, кажуть, хвороба людей покосила під корінь.
Курінний похилив голову на бік та повів плечима.
– Як не бажаєш розповідати – справа твоя, – сивий зітхнув і змінив серйозність на усмішку. – Вип’ємо ще по одному кухлю за знайомство та минулі часи і будемо вирушати, а то хлопці мене зараз запитаннями роздеруть, а я славлюся шанувальником тиші.
Як тільки було покінчено із новими кухлями, сивий підвівся. Усі інші повторили за ним.
– Нехай тобі Сиб допомагає, козаче. А до Перехрестя, – старий зробив невеличку паузу, надягаючи на голову шапку зі шликом. – Я б тобі їхати не радив. Життя коштує більше ніж казки.
– Дякую за розповідь. – Хвиля вклонився і додав: – Що буде завтра, те буде завтра. Нехай вам Сиб допомагає.
Нові знайомі вдруге обмінялися поклонами, а після трійця вийшли з шинку.
– Трохи дивні ці чумаки… Особливо сивий, схожий на ляха. Як ви гадаєте? – не витримавши, мовила молода шинкарка з довгою косою та пишними формами. Вона всілася праворуч від козака, щільно притулившись до нього своїм теплим тілом.
– Аби дьогтем не мазалися, – мовив Хвиля, дмухаючи люльку і роблячи вигляд, наче нічого не трапилося. – Були б, як усі. Та з тим, скільки землі вони під своїми волами топчуть, хворобу неважко зустріти. От і чорні, наче чорти.
– Усе так, – потягнула дівчина та зітхнула настільки неприкрито й голосно, що Хвиля вмить почув її думки. І не тільки почув, а навіть побачив. Розові щоки молодички наливалися кров’ю, дихання її частішало, а пальці все сильніш упивалися в косу.
* * *
Спозаранку курінний поснідав сам і коня нагодував. Шинкарка, здавалося, спала. Але, як тільки він вийшов за тин її невеличкої мазанки, дівчина вмить опинилась поруч, наче із землі проросла.
– Як буде хлопчик, – стрибнувши у сідло, звернувся курінний. – Назви його Андрієм, а як дівчина – то Марією.
– А як нікого? – запитала пишногруда із невизначеною посмішкою.
Хвиля усміхнувся у відповідь.
– Гарна ти жінка, Ганнусю. Бувай.
Уламок ІІ. Очеретяник
Перехрестя збудували на пагорбі біля затоки Босфену, – у пейзажному місці Чорноземської казковості й колориту. З обох берегів затоки до води опустили гілки широкі верби, створюючи на воді мерехтливу золотисту сітку. У центрі живої огорожі – на тому місці, де дерева не росли – селяни примостили дерев’яні кладки та рибальські човни біля них. Від кладок товстенькою смугою бігли вгору викопані у глиняному урвищі сходи, які увінчувалися входом до головної, і єдиної, вулиці села. Останню прикрашала церква зі зрубу на кінці.
Козак, який не мав нагоди назвати свого імені чумакам, був курінним Хортинської Січі на ім’я Яків Хвиля. Кілька місяців тому він повернувся у рідний край і був єдиним, хто вцілів після кровопролитної битви на Захарських полях. Битви, в якій він і його полеглий курінь брали участь як найманці Вульфінорії. Козаки славилися як вправні воїни. Але улітку 1646-го, під натиском трьох чисельних армій союзників, Захарські поля – а саме фрійське містечко Пункт Авір – стали останнім мазком на полотні тодішньої війни не тільки для куреня Якова.
* * *
Полишивши Пусті Жнива, Хвиля швидко дістався затоки. Їхав берегом уздовж верб. Наблизився до урвища із кладками.
Здавалося, Перехрестя зруйнували кілька десятків років тому. Залишки стін від колишніх мазанок, зламані та прогнилі частини дерев’яних возів, навіть кілька скелетів у вигнутих позах знайшли собі місце під хатинами. А світло з неба… Звичайнісінький ранок, жодної хмаринки. І все ж небо було незвично сірим, а у повітрі віяло смертю. Прийнявши рішення швидше здихатися цього місця, курінний погнав коня по головній вулиці. Колись широка, тепер вона мала вигляд стежини серед руїн: щільно порослої бур’яном, вертлявої.
Оминув розвалини церкви. Курінний помітив необхідне йому велетенське червоно-чорне поле. У грудях знову здавило, – та тепер від щастя. Але і тій радості не випало на долю затягнутися. У кінці колишньої дороги, сажнів з п'ятнадцять попереду, виліз із землі очеретяник – потвора людської форми тіла, з ніг до голови оповита різними водоростями, ряскою, пустими панцирами раків і черепах. Плечі очеретяника прикрашали кілька людських черепів різного розміру. Обличчя у бісівського не було – на його місці виросло щось схоже на пташине гніздо. Пруття того гнізда рухалися, наче живі, й нагадували клішні річкових раків. Курінний знав цю потвору, знав як із нею боротися. Тільки освячена Сибовим прощенням куля, випущена точно в червоне серце, заховане глибоко у грудях, може покінчити із очеретяником раз і назавжди. В іншому випадку: роби в ньому дірок, як у небі зірок, а справи не буде ні крихти.
Пустивши вірного друга у галоп, Хвиля витягнув пістоля. Та у ту саму мить, як він пліч-о-пліч зблизився з готовою вдарити бісотою, стрімко встромив пістоля у її бридкі груди. Пролунав постріл. Потвора зайнялась вогнем, і вмить від неї лишився тільки попіл. Курінний, в чергове, здивувався, що полум’я істоти ані на краплину не опекло його руки. Здивувався – та не скаржився. Сховав пістоля до поясу, закинув правої ноги на сідло і перетнув кордон села, збавляючи хід до підтюпця. Наперекір усім балачкам про макові поля, Хвиля увійшов разом із конем до червоно-чорного духмяного озера.
Уламок ІІІ. Безкінечне поле
Кілька днів потому – якщо, звісно, відсутність ночі у добі можна назвати днем – Яків мандрував червоно-чорним полем, що, як виявилося, не мало ані кінця, ані краю. Небо над головою іскрило багрянцем із крихітними зеленими цяточками на зразок зірок, а лінію горизонту прикрашало біле марево, схоже на те, що описували його північні кригогорські знайомі. За весь час курінний не бачив ані птаха, ані іншої живої істоти. Їх у тому, приреченому на безчасовість та беззвучність, місці не водилося. Лише легенький вітерець інколи пробігав, нахиляючи червоні капелюшки маків у бік білого марева.
Ні Якова, ні його коня не мучили спрага чи голод. Вони не відчували ані запаху, ані температури, ані втоми. Тільки незрозуміла, прихована жорстокість навколо. Здавалося, що ось так – усю вічність – вони будуть їхати у невідомому напрямку і ніколи не дістануться цілі. Що день не піде; і місяця на небі не з’явиться. А сонце, наче пригнічене багряним небом, буде, притискаючи, світити потьмянілими променями, наче задушене.
Невідомо, скільки їхав Яків із вірним товаришем по тому зачарованому полю. Та у якусь мить він, врешті, помітив очікуваний колодязь. Тоді Якову спало на думку, що такий пустий, наповнений тільки особистими думками мандрівника, шлях створено заради єдиної мети: аби розпрощався проханець з усіма неважливими бажаннями й залишив лише найщиріше, найтаємніше за всіх. Внутрішнє спустошення від чималого шляху миттєво зникло, а біль у грудях, на радість, не виникла знов. Яків ударив поводдям і стрімголов понісся до колодязя.
Зупиняючись біля цілі, Хвиля помітив біло-чорного лелеку із дивним, загнутим на кінці, дзьобом, що сидів у гнізді на опорі перехиленого вороту. Яків сплигнув з коня, підійшов ближче і вклонився лелеці. Той на зразок Якова відповів і почав балакати людською мовою.
– Як Тара бажаєш побачити, маєш кинути до колодязя головнішу в житті, а може й за життя, річ.
